У Національний День Молитви за Україну, коли країна вже дванадцятий (четвертий повномасштабного вторгнення) рік живе у війні, відбулося Підняття Прапора Надії…Дванадцять років болю.
Дванадцять років боротьби.
Дванадцять років молитви, що не стихає ні на мить.
Сьогодні разом стали в молитві ті, хто знає ціну очікування — діти полонених, військові та цивільні ОК «Захід», ліцейна родина. У їхніх очах — сльози й сила. У їхніх серцях — віра, яка вистояла.
Молитва сьогодні звучала особливо тихо… і особливо гучно водночас.
Бо це молитва матерів, які чекають.
Молитва дітей, які мріють обійняти.
Молитва країни, яка не втомилася вірити.
Прапор Надії піднявся в небо як знак:
ми пам’ятаємо про кожного,
ми боремося за кожного,
ми дочекаємося кожного.
Дванадцять років війни навчили нас головного — бути разом і боротися
Молимося.Віримо.Чекаємо на повернення всіх наших.
